Марина Пильгун: Ніч яка місячна, зоряна, ясная, Видно, хоч голки збирай. Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! Сядем укупочці тут під калиною, І над панами я пан! Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею Стелиться в полі туман. Став чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить? Ген на стрункій та високій осичині Листя пестливо тремтить. Ти не лякайся, що ніженьки босії Вмочиш в холодну росу, Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки Сам на руках однесу. Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, Тепло – ні вітру...  Перейти к записи |
